Контраст contrast
Шрифт Очистити
Сховати налаштування
Спеціальні можливості Карта сайту Головна сторiнка e-mail Друк
 
11.02.2020

Давайте зламаємо систему! Головна прокурорка Львівщини про роботу, стереотипи і Кафку

Ірина Діденко очолила Львівську обласну прокуратуру у жовтні 2019 року. Вона любить малювати, готувати, танцювати і розкривати корупційні схеми. Прокурорка ввела фемінітиви у прес-релізах та день джинсів для своїх працівників. У межах проєкту «Час жінок» Ірина Діденко розповіла Tvoemisto.tv, чому пішла працювати в прокуратуру, за що любить цю роботу, чим пишається і де шукати щастя у житті.
 
Як ви вирішили стати прокурором?
 
Скільки я себе пам'ятаю, я мала бути прокурором. У нас по сусідству жив слідчий прокуратури. Він приходив до нас на родинні свята і мав купу цікавих слідчих історій. На той час прокурорське слідство працювало над найбільш резонансними справами – убивствами, згвалтуваннями. Свої історії він переплітав із почуттям гумору, і його всі завжди слухали із захопленням. І я вирішила, що буду іти в прокуратуру. Мама запитувала, що робитиму, як не вступлю. Я казала, що піду на наступний рік. А як ні – ще на наступний. Доки не вступлю.
 
Мені пощастило. Я сім'ю своїх батьків називаю ідеальною. Ніколи не бачила, щоб вони сварились. Тільки мама починає бурчати, то одразу лунають жарти від батька. Він каже – «вона така гарна, як злиться». І на цьому нівелюється весь конфлікт. Я одна дочка в сім'ї і пізня дитина, батьки мене шалено підтримують. Наприклад, я дуже люблю готувати, але зараз не маю для цього часу. То мені мама щотижня висилає готове: вночі готує, щоб вранці відправити голубці, котлети. Тут всі в шоці (сміється).
 
Батьки вас завжди у всьому підтримували?
 
Так. Але я з дуже бідної родини. Мама – медсестра, а тато – зв'язковий. Вони мені казали: Іра, у тебе немає варіантів – або вчитися, або будеш сидіти в цьому селі до кінця життя. Так і було – вчилась днями і ночами. У мене за все життя була одна четвірка – у другому класі, і я так плакала, мене два тижні не могли заспокоїти. Ще була музична школа, додаткові заняття.
 
Я і досі вчуся. Зараз у мене відверто немає часу, тому що відповідальний період – готуємось до атестації. Але у мене три вищих освіти, дисертація, я досі вивчаю англійську. Коли працювала в Генпрокуратурі, займалась танцями – мені дуже подобалось. Я малюю – вдома на стінах, коли є час.
 
 
Це все ваш характер чи оточення так впливає на характер?
 
Якщо людина не досягає чогось нового, не вчиться, не змінює себе, тоді який сенс проводити кожен день на цьому світі? Мені було найгірше, коли в житті були паузи, коли не сильне навантаження і немає чим зайнятися. Деякі колеги могли собі дозволити «косинку» розкласти – але це ж марна втрата власного часу. Можна прочитати книжку, зробити для себе щось корисне, розвиватися – не стояти на місці.
 
Коли запитую на роботі «навіщо ти так зробив?», не люблю чути у відповідь «ми так завжди робили». Не може бути як завжди – все в динаміці, кожна ситуація інша. Кожна справа емоційна, цікава, життєва.
 
Ми у прокурорській роботі можемо заглядати у найрізноманітніші деталі життя. Наприклад, лише торік у нас ввели статтю про домашнє насильство. Раніше жінка чи чоловік телефонували на 102 і їм ніхто не міг допомогти, бо просто не існувало відповідальності. Я якось приїжджала в Сколе, і один чоловік питав, що робити, якщо жінка тисне. Таке теж буває. Чоловік може дати ляпаса, а жінка може морально створити такі умови, що це теж вважатиметься насильством у сім'ї.
 
Чи зустрічались із стереотипами на роботі?
 
Не зустрічалась, чесно. Що таке жіноче і не жіноче? Батько, наприклад, завжди хотів заробити трохи для сім'ї, він має технічні знання. Зарплату тоді не завжди давали грошима. То ми з ним паяли підсилювачі – 20 на день я паяю, 20 – він. Найбільше щастя було, коли блискавка, тому що підсилювачі на антенах тоді завжди горіли і попит на наш товар зростав. Це жіноча робота? Ні. Але все відносно – немає жіночого, немає чоловічого.
 
Так само в роботі. Ми з проблемою гендеру зустрічаємось, коли роботодавець боїться, що жінка піде у декрет на три роки. Але ми рухаємось до того, що декретний період зменшиться, жінки самі не готові так довго сидіти без роботи.
 
А щоб по роботі відмовляли у чомусь чи ще щось – такого ніколи не було. У нашій роботі все завжди залежить від фаховості. Ланка, що працює, завжди залишається всередині системи.
 
 
От теж про чоловіків і жінок. У вас діаманти з чим асоціюються? З прикрасами, певне. А у мене – з діамантовими прокурорами. У 2015 році розслідували, затримували, ночами не спали. То був такий цікавий період, суспільство просто вибухнуло. Ми вели оперативно-слідчу роботу, яку не видно, ми стежили, куди їдуть гроші, як передаються. А чим вищий рівень чиновника, тим він більше перестраховується і убезпечується. Це дуже кропітка робота. Ми тоді тиждень, мабуть, не спали, але результат був непоганий, на мій погляд.
 
 
Як психологічно почуваєтесь на роботі? Бувають же різні важкі емоційно справи. Як відновлюєтесь?
 
Нема таких справ. До всього треба нормально ставитись. До мене колись на чай приходив паталогоанатом. Є такий вислів: «приходіть до нас, – ні, краще ви до нас». У нас це не спрацювало (сміється).
 
Погано, коли відбувається деформація і стає байдуже – один, два чи десять трупів. Але загалом ми нормально реагуємо на злочини проти життя – хоч вони і найважчі, та це наша робота. Намагаюсь просто максимально захистити потерпілого. У мене була справа про ДТП, коли винуватець, який збив хлопця, казав, що він думав, що то буряки йому на капот падають. Він не зупинився, його довго шукали, він хотів утекти в Росію – вже мав квитки. Загиблий був єдиним сином у батька. Це морально була дуже важка справа, обидві сторони плакали. Винуватцю таки дали максимальну санкцію по статті, і тоді батько загиблого хлопця приніс мені персик і подякував за те, що ми довели, що його син – не буряк, а людина, яка навіть після смерті потребує поваги і відповідальності винуватця.
 
 
Є ще речі, які приносять шалене задоволення. От є скаржники, які по 20-30 років ходять скаржитись. Коли я ще працювала у Вінниці, то мене, як наймолодшу, відправили до такого заявника. Виявилось, що ще у 1995 році у нього вкрали якийсь інструмент. Я одразу почала думати як юрист – строки давності минули, ніколи в житті не розкриємо. І я його питаю: у чому реальна причина? Вам викрутки не вистачає? Є ж щось таке, що його морально ображає. Що завдає найбільшого болю? Він розповів, що це сусід вкрав інструмент і він бачить сусіда щодня, і той щодня з нього сміється. Дільничний мав би розібратися і помирити тих сусідів ще 20 років тому і не було б жодних проблем. Та він цього не зробив – це зробили ми. Підійшли до сусіда, поговорили, сказали, щоб зізнавався. Він перелякався. За два тижні прийшов скаржник і приніс нам апельсини, подякував. Каже, що прийшов сусід з пляшкою і вони нарешті помирились. Кожен злочин для кожного болить по-різному. Для когось вбивство не таке болюче, як отакі банальні щоденні речі. Тому треба кожній справі приділяти увагу. Так, ми не всесильні, але маємо робити все по максимуму. На це я і орієнтую своїх працівників.
 
За роки незалежності у нашій системі поступово все переходить з вертикалі на горизонталь. Я колись так боялась прокурора області і думала, що краще б він не знав про моє існування. Зараз це відходить. На нарадах працівники мене питають: закриваємо справу чи ні? Я кажу – а хто тут прокурор у справі? Я можу дати пораду, як я це бачу, але рішення замість тебе я ухвалювати не буду, це ж ти справу ведеш, то бери відповідальність.
 
Про існування прокурора і що до нього можна звернутись, мають знати в кожному селі. Люди мають знати, що як в прокуратурі питання не вирішать, то точно скажуть, що робити і куди звернутись. Нам над цим треба ще трохи попрацювати.
 
Була недавно в Офісі головного прокурора. Там казали, що готують для нас багато різних тренінгів, зокрема і по гендеру, по катуваннях, домашньому насильству – такі європейські круті речі, що ми поступово в свою роботу вводимо.
 
За час роботи на Львівщини, розкриттям яких справ пишаєтесь?
 
Є такі справи. Це боротьба із системною корупцією, що мені у них і подобається. Якщо когось затримують на хабарі у дві тисячі гривень, то це не мала сума, а сума лише за один день. Такі системні речі дуже цікаві. У нас були координаційні наради з правоохоронцями, які супроводжують провадження, і був вибір – чи ми вже робимо реалізацію, тобто відкриваємо карти і беремо на хабарі у тисячу гривень одну особу, чи спостерігаємо далі, втрачаючи цю мічену тисячу. Ця особа випаде з корупційного ланцюжка, але завтра просто зміниться прізвище і система працюватиме далі. Тож давайте подивимось як працює система і спробуємо її зламати.
 
 
У нас є багато таких проваджень. Передусім, це медичні тендери з відкатами. Ми дуже довго спостерігали, як це відбувається. Зараз, я переконана, фірма, директора і бухгалтера якої ми поміщали в СІЗО, коли затримали на передачі грошей (давати хабар – теж злочин), таким методом вже не працюватиме, як і загалом ця схема.
 
Ще були обшуки у директора онкоцентру.
 
Ми дійшли з обшуками до Тернополя. Обшуки для того, щоб знайти чорнову документацію, де вони ведуть облік відкатів. Зараз ми повилучали все, що потрібно, були майже в усіх лікарнях обласного рівня і в головних лікарів. Тепер тривають експертизи, щоб усе порахувати – ми юристи, нам потрібні цифри, щоб рухатись далі.
 
Справді, в одного фігуранта вилучили близько двох мільйонів гривень. Ми ці матеріали відправили в Нацполіцію для складання адмінпротоколу, бо в декларації у нього таких коштів не було. Нам вже надали відповідь від уповноваженого відділу поліції, що, виявляється, його зять мав доступ до його квартири і зберігав у нього свої гроші. Зять – підприємець.
 
Мені з цими тендерами тільки лінивий не подзвонив. Двічі сів телефон, коли обшуки тривали. Дзвонять і кажуть – то порядні люди. Я кажу, давайте ми розсекретимо негласні слідчі дії, а тоді ви будете давати оцінку, порядні вони чи ні. Тим більше, коли ми говоримо про здоров'я.
 
Ще гарна була реалізація у справі про наркотики, це була одна з перших тут. Цікавинка в тому, що наркотики продавались безконтактно – не було того, хто дає гроші і хто передає наркотики. Закладки поробили, написи на стінах є – і все. Процес розтягнутий у часі, бо закладка може стояти місяць, як і гроші. Це була мережа на всю Україну, з лабораторіями. Найгірше, що це страшна хімія: ефект після вживання такий, що людина може вистрибнути у вікно. Нам головне було, щоб перестав працювати сайт. Завдяки шуму, що ми підняли, люди стали боятись користуватись цим сайтом. Спочатку його хотіли продати – ми читали всі ці оголошення в телеграмі. Але все ж вдалось його ліквідувати і це було найщасливіше повідомлення для нас.
 
Також у пріоритеті були ліси. Нам ішлося про мережу, а не про одне зрубане дерево. Дуже гарна реалізація по «Галсільлісу», де ми взяли очільника на щомісячних податях – 1,5 долари за куб офіційно реалізованої деревини. Нашому фігуранту той очільник навіть дав догану за те, що той довго не віз гроші. Зараз він вийшов під заставу, бо закон передбачає таку альтернативу.
 
Шахтарі – тема, яку ми ще будемо піднімати. Ми були шоковані, що люди, які мали працювати в шахтах, зводять будинки дружині очільника шахти. Я думала, такого вже років 20 не існує. А потім очільники цих шахт розповідають, що немає грошей і вони потребують дотування. Там ще тривають експертизи – рахуємо суми збитків.
 
Як довго можуть тягнутись корупційні справи?
 
Найдовше вони тягнуться в судах. Чому справи там зависають? Справа заходить до суду, її слухають рік, потім суддю звільняють чи переводять, справу перерозподіляють і вона слухається заново. Також наш гуманізований кодекс дозволяє адвокатові сказати, що він не прийде в суд, бо задіяний в іншому засіданні, що він хоче додатково ознайомитись з матеріалами і йому треба ще рік тощо. Можуть посеред процесу поміняти адвоката і він буде вивчати справу з нуля. Після судової реформи це мало би вирішитись, тоді вже будуть укомплектовані суди. Зараз у деяких регіонах взагалі жодного судді немає. Прокурори змушені сідати в маршрутку і їхати в інший район, витрачаючи пів дня. Але як є, маємо чекати, поки вони реформуються.
 
 
На запит суспільства законодавець посилив відповідальність за корупційні злочини. Стаття передбачає виключно позбавлення волі без альтернативи. Людина має сісти щонайменше на 5 років. А хабарництво – це така білокомірцева злочинність, вони готові віддати всі гроші світу, аби тільки не потрапити у в'язницю. Тому платять адвокатам з «грошей зятя», якось шукають вирішення.
 
Є випадки, коли одразу після затримання хочеться посадити хоча б на 10 років. Ми ж бачимо докази, ми знаємо, як це відбувалось, хто, кому і що говорив і робив. Але маємо чекати суду.
 
Нещодавно всі обговорювали кейс міністерки освіти Ганни Новосад. Що ви можете сказати з цього приводу? Якою має бути зарплата на високій посаді?
 
Не знаю, якою має бути. У прокурорів зарплати завжди були на середньому рівні. Більше – у суддів, менші – у поліції. Я отримую від 29 до 32 тисяч гривень, залежить від різних чинників. Чи це висока зарплата? Мені здається, середня. Тим паче, ми говоримо про відповідальну посаду і життя у місті, де все треба купувати. Прокурорські зарплати мали би бути вищі. Але зараз така ситуація в країні, що Кабмін наклав обмеження на наші зарплати – зупинив дію відповідної постанови. Ми це розуміємо.
 
Гроші – це засіб для існування, щоб десь жити і щось їсти. Мені подобається те, чим я займаюсь, я від того отримую задоволення і це для мене – на першому місці.
 
 
Чим займаєтесь поза роботою, коли маєте вільний час?
 
Зараз часу немає. Робота на роботі не завершується. Я намагаюсь не засиджуватись у кабінеті, бо тоді мої колеги теж не йдуть. Приходжу додому і працюю там сама, а уточнюю щось телефоном. Вистачає часу тільки на англійську. Ще зараз готуюсь до тестів – треба повторити теорію, а це великий обсяг питань, з деякими з них ми в роботі не зустрічаємось. У Києві було весело – танці, малювання, театри, друзі і книги, звичайно.
 
Що ви читаєте?
 
Зараз не можу ніяк дочитати «Улісса» Джойса. Посеред книги я мала взяти кримінальну справу в руки і відтоді всі романи, всі новели – у кримінальних провадженнях. Після атестації, сподіваюсь, повернуся.
 
Колись я зламала ногу на лижах і прочитала 20-томник Дюма, поки лежала. А мій улюблений автор – це Кафка. Я перечитала все. Залишила тільки половину «Америки» для того, щоб коли буде дуже погано і захочеться почитати щось з улюбленого, я могла її дочитати. Торік, коли думала, де провести відпустку, то обрала Прагу – хотілось подивитись, де Кафка жив, чим він жив, щоб писати такі круті речі.
 
Я не люблю читати про війну. Мені це морально важко, тим паче, що наша країна сама у війні. А решта – із задоволенням.
 
Як відновлюєтесь, якщо працюєте в такому режимі і не маєте часу на відпочинок?
 
Сплю. У нас повноцінні вихідні були лише на Різдво. Один день я була в дорозі до батьків, ще один – назад. І два дні побула вдома із ними. Вони живуть на околиці, будинок опалюється грубами, є камін. І це таке живе тепло, там так добре спати – я би три доби спала під грубою (сміється). Тепер чекаємо – ще трохи і буде Великдень.
 
А на друзів час знаходите? І на особисте життя.
 
Друзів дуже люблю і ціную, телефоную їм, коли важко, по поради. Вони переважно в Києві – друзів із собою не перевезеш. Але мої дівчата приїжджали у Львів на Новий рік. Сказали, що їх не цікавить, чи я можу, чи я хочу, і приїхали. Ми готували їсти, гуляли Львовом. Я рада, що вони у мене є.
 
Щодо особистого життя – все складно, нема часу. Я притримуюсь думки, що поки немає обручки, позначки в паспорті, то це питання відкрите і потребує офіційного закриття. Але поки що це не на часі.
 
 
Що би ви, як успішна жінка, яка займається улюбленою справою, сказали жінкам, які сумніваються, що вони зможуть?
 
Не сумніватися! Жодної секунди!
 
Людина щаслива від власної реалізації. Потрібно наполягати і добиватись того, в чому ти себе бачиш. У нас в родинах часто є стереотипи. Наприклад, хлопець чи дівчина любить моду, малювати одяг чи робити зачіски. А батьки кажуть – ні, це не професія, іди на економіста. Це неправильна практика. Краще хай людина себе реалізовує там, де хоче, де бачить себе.
 
У нас тут чудовий заклад поряд (показує в бік музичної академії). Не завжди їм все вдається, але я переконана, що вони там навчаються за покликом серця. Це така професія, яку треба любити, якою треба жити. Я приїжджаю на роботу о 6-7 – вони співають. Ми йдемо близько півночі – вони ще співають. Вони люблять те, чим займаються. І так має робити кожна людина. Тільки тоді вона отримуватиме задоволення. І я цього всім бажаю.
 
Олександра Бодняк
 
Фото Вікторії Андрєєвої

кількість переглядів: 2562